КИЇВСЬКА РУСЬ І ЗАХІДНА ЄВРОПА 2 страница

Предыдущая12345678910111213141516Следующая

Історіографії XVII ст. притаманні й інші характерні риси барокового світосприймання і стилю. Проявляється в ній барокова ідея "світу-театру", реалізуючись у філософічному погляді на історію як на грандіозний театр, вражаючий і повчальний, з тенденцією до організації потоку історичних подій у низку драматично-патетичних епізодів і пишних мізансцен. Дається в ній взнаки й загальне тяжіння бароко до патетичної риторики, в якій тоді вбачали засіб досягнення піднесеності й величі. Під впливом контрреформації до певної міри оживає в ній середньовічне про-віденційне розуміння історії, але характерно, що нерідко християнське провидіння у барокових істориків набуває вигляду античного фатуму, який діє не без відтінку театральності. Властиве їм і загальне прагнення бароко до посиленої емоційної дії, що знаходить вияв у підвищеності тону розповіді, наповненні її риторичними фіґурами, запитаннями, вигуками, звертаннями до читачів тощо.

Історики XVII ст. писали до своїх праць красномовні передмови, в яких клялися, що першою їхньою турботою є безпристрасність і об'єктивність викладу. Але вже на перших його сторінках вони забували про ці клятви й завзято ставали на бік своєї партії чи класу, віросповідання чи монарха. Повною мірою це стосується і їхніх творів з української історії. Ці твори — аж ніяк не "безпристрасне дзеркало", на них виразно позначалися суспільно-політичні суперечності й віросповідальні конфлікти, що вирували тоді в Західній Європі і тією чи іншою мірою, у прямій чи опосередкованій формі, захоплювали в свою орбіту й Україну.

Як зазначалося, в бароковій історіографії зріс науково-інформативний рівень, але поряд з тим залишилося в силі "літературне розуміння" природи історичних творів, їхніх завдань і цілей. Моделюючи це розуміння, відомий французький вчений П. Азар пише: "Історія — це школа моралі, вищий суд, театр для добрих правителів і ешафот для злих; вона вчить пізнавати характери, бо вона — духовна анатомія людських діянь; але передусім вона є твором мистецтва" (835, с. 27). З усією визначеністю це розуміння завдань і цілей історіографії висловив М. Кордемуа, один з провідних французьких істориків того часу: "Краще витрачати час на композицію, на розміщення історичних фактів, ніж на їх пошуки; розумніше турбуватися про красу й силу, чистоту й лаконічність стилю, ніж про те, щоб виглядати непогрішним у своїх описах" (цит. за: 509, с. 28).

Загалом же в історіографії XVII ст. маємо різні співвідношення науково-інформативного й літературно-художнього елементів. В італійській історіографії навіть існував тоді поділ на два жанрові різновиди — "istorie" i "memorie". За тогочасними уявленнями, "istorie" — це жанр, який не допускає вільного тлумачення матеріалу й творчого домислу, його мета передусім наукова й критична, а не літературна; "memorie" — жанр, у якому ці вольності припустимі, який більше тяжіє не до науки, а до літератури (803, с. 106-109). Італійські історики XVII ст. залишили чимало творів, де літературно-художній елемент настільки репрезентативний, що деякі дослідники вбачають у творах цього типу передвісників історичного роману (там само). Це, наприклад, "Дмитрій Московський" (1643 p.) M. Бізач-чіоні, який, власне, був однією з перших літературних обробок історії Дмитрія Самозванця, котра ще не привернула уваги дослідників цієї теми.



Деяких попередніх зауваг потребує й просвітницька історіографія. Порівняно з бароковою історіографією вона набуває іншого змісту й спрямованості, але співвідношення наукового й літературного елементів не зазнає в ній радикальних змін. Відповідно до соціально-політичної суті просвітницького руху, який був ідеологічною підготовкою буржуазної революції, відбувається посилена ідеологізація історіографії, як і інших сфер духовно-практичної діяльності. "В руках просвітників історія була зброєю наступу на основи феодального світопорядку. Тому просвітники бачили своє першорядне завдання не в поглибленому дослідженні того чи іншого питання, а в переосмисленні з нових позицій усього досвіду світової історії, історичного процесу в цілому. Лише дехто з них (Вольтер, Маблі) провадили конкретні історичні дослідження, вивчали архівні матеріали" (541, с.40).

Отже, наукового переоснащення історіографії не відбувається, натомість вона набуває яскраво вираженого філософсько-публіцистичного характеру. Історик-просві-титель головне своє завдання бачив не в поглибленому вивченні фактів, не в розширенні їхнього кола і не в об'єктивному їх висвітленні, а в їх новій, загострено ідеологічній інтерпретації. Для нього історія — це передусім суд над минулим, що вершиться просвіченим розумом, суд над людськими забобонами й неуцтвом, над феодальним насильством і монархічним деспотизмом, над релігійним фанатизмом і церковним обскурантизмом. У просвітників історія людства в певному відношенні уніфікується, набуває вигляду незмінної боротьби розуму з невіглаством, свободи з деспотизмом, чесноти з пороками й злочинами.

Відповідно до загального раціоналістичного характеру культури Просвітництва історіографія теж раціоналізується, але це не призводить до послаблення її зв'язків з літературою і витіснення літературно-художнього елемента. Класична традиція, що йде від античності, залишається в силі, "історія — це все ще література, жанр, близький до епосу й роману; недаремно Гомера вважають першим істориком, а Геродота — Гомером історії" (681, с. 14). І як слушно говорить далі Б. Г. Реїзов про істориків Просвітництва, "всі вони стверджували літературну точку зору на історію, прагнули вибрати повчальний сюжет, показати згубні наслідки фанатизму, похвалити освіченого монарха, пояснити процвітання чи занепад держави особливостями конституції" (там само). Звідси посилена турбота про літературні якості історичних творів, про досконалість стилю, що однаковою мірою була притаманна Вольтеру й Ґіббону, Шіллеру й Маблі, багатьом іншим історикам XVIII ст.

Велике місце в західноєвропейській україніці посідає "література факту", або документальна література, особливо в україніці XVI-XVIII ст. Це якраз є той період, коли в Західній Європі, яка розгорнула активне освоєння всього світу, відбувається справжній розквіт цієї літератури, різних її жанрів, таких, як описи мандрівок і різних місій, звіти, щоденники, мемуари, листи тощо. Вона містить величезний пізнавальний матеріал про життя різних народів у різні епохи і є джерелом першорядної вартості для історії, етнографії, культурології та інших наук, які широко її використовують. Разом з тим документальна література теж має пряме відношення й до літературного процесу, більше того, в певні епохи вона відігравала в ньому дуже важливу роль. Питома вага художнього елемента в її пам'ятках може бути зовсім різною, але багато з них відзначаються високими художніми якостями і входять у класичний літературний фонд, як от мемуари Сен-Сімона й Ферфакса, листи пані Севіньє й "Листи російського мандрівника" Карамзіна, "Подорожі" П'єтро делла Балле й "Щоденник подорожі в Східну Індію" Шалля, "есеї" Аддісона й Стіля тощо. Ця література користувалася тоді величезною популярністю та пієтетом у читачів, і нерідко письменники для підняття авторитету своїх творів серед читацького загалу видавали їх за "літературу факту" (згадаймо хоча б "Утопію" Томаса Мора, "Робінзона Крузо" Дефо, "Перські листи" Монтеск'є тощо). Природно, що ця література активно вивчалася й вивчається в літературознавстві, але в іншому розрізі, ніж в історії чи етнографії.

Велику й конструктивну роль, особливо в XVI-XVIII ст., "література факту" відігравала у взаємообізнаності й взаємозближенні народів, у розвитку міжнаціональних і міжреґіональних взаємин. Книги мандрів, спогади, листи й щоденники людей, які побували й пожили у віддалених і маловідомих країнах, знайомили співвітчизників із життям різних народів, з їхнім побутом і звичаями, суспільним устроєм і культурою, причому, змальовуючи все це, в міру літературної обдарованості, конкретно й колоритно, вони тим самим наближали віддалені народи до своїх читачів, котрі крім екзотичних дивоглядів відкривали в житті цих народів багато й "свого", тобто схожого, близького чи аналогічного. Така обізнаність є першим необхідним етапом міжнаціональних культурних та інших зв'язків, і вже на цій основі розвиваються згодом їхні вищі й складніші форми.

Хотілося б зазначити активну причетність "літератури факту" до великих ідейних рухів XV-XVIII ст., ренесансного гуманізму й Просвітництва, загалом до поступу передової думки. Як відомо, гуманісти Відродження розвивали ідею "єдності роду людського", що на той час було важливим завоюванням цієї думки. На противагу середньовічно-церковному поняттю "братерства во Христі", що породжувало релігійну нетерпимість, вони висували поняття "братерства в людстві", яке сприяло зняттю віросповідальних і расових бар'єрів. Ця конструктивна ідея не була, як гадають деякі дослідники, лише наслідком іманентного руху гуманістичної думки, яка, визнавши самоцінність людської особистості, логічно мала прийти й до визнання самоцін-ності всього людства (555, с. 367). Не меншою мірою вона була наслідком тих важливих зрушень, що відбувалися в об'єктивному світі. Не забуваймо, що доба Відродження -це не тільки відкриття стародавніх манускриптів і освоєння античної спадщини, а й відкриття нових світів та їх вивчення, не тільки Поджо Браччоліні, а й Христофор Колумб. Гуманісти виявляли жадібний інтерес до географічних відкриттів, до тієї величезної інформації про "весь рід людський", що їх несла тогочасна "література факту". Вона розкривала їм ту істину, що рід людський в основі своїй єдиний за всієї яскравої розмаїтості побуту й звичаїв, обрядів і вірувань різних народів. У цьому й полягала одна з важливих ренесансних функцій "літератури факту" XVI-XVIII ст.

Знайомлячи з іншими народами й наближаючи їх, "література факту" водночас відігравала важливу роль у критичному осмисленні свого життєвого устрою, суспільних та ідеологічних підвалин. Вона давала багату поживу для праці критичної думки, заперечення загальноприйнятих норм і догм. Просте зіставлення суспільного устрою, законів і вірувань "екзотичних країн" з вітчизняними чи західноєвропейськими вело до того, що поняття і явища, котрі здавалися до того абсолютними, трансцендентними, поставали в іншому світлі, виявляючи свою "земну природу" і свою відносність. Починаючи з XVI ст., для передових умів не тільки антична спадщина, а й "література факту" правила за невичерпне джерело аргументів і доказів, контртез і ілюстрацій у боротьбі з феодально-середньовічним та церковним догматизмом. Без цього джерела годі уявити такі видатні пам'ятки ренесансної думки й літератури, як "Утопія" Томаса Мора, "Лузіади" Камоенса, "Ґарґантюа і Пантаґрюель" Рабле, пізні "романтичні драми" Шекспіра, "Есе" Монтеня, та інші. Це своє значення для передової думки "література факту" зберегла і в наступні епохи, причому найбільшого розмаху використання цього своєрідного арсеналу набрало в добу Просвітництва.

В цілому можна сказати, що "література факту", відіграючи величезну роль у розвитку тогочасних міжнаціональних зв'язків, активно діяла в напрямі головних завдань західноєвропейської передової думки XVI-XVIII ст. Звичайно, це зовсім не означає, ніби в ії потоці не з'являлися твори, написані з ретроградних позицій, пройняті духом упередженості, віросповідальної чи національної ворожнечі. Таких видань теж з'являлося багато, проте не вони визначали її основний зміст і спрямованість, її роль і значення в тогочасному суспільному й духовному житті. Причому дуже часто твори "літератури факту" зазначену дію чинили своєю, сказати б, фактичною стороною, своїми сумлінними замальовками з натури, незалежно від світоглядних горизонтів їхніх авторів, котрі в своїх судженнях часто не піднімалися над рівнем пересічного дворянина чи "доброго католика".

Зрозуміла річ, усе тут сказане стосується й пам'яток західноєвропейської україніки XV-XVIII ст., відбиття в них життя й історії українського народу. На багатьох із них, з різною мірою виразності, позначилася належність авторів до "латинства", їхні феодально-монархічні погляди й віро-сповідальні упередженості, що нерідко породжує розбіжності між фактичним змістом джерел та його ідеологічною інтерпретацією. Особливо це стосується джерел про козацтво і козацькі війни з шляхетською Польщею.

Загалом же дана монографія має великою мірою джерелознавчий характер, оскільки в ній на першому плані перебуває вивчення західноєвропейських джерел з історії України XI-XVIII ст., включаючи й описи маловідомих або й зовсім не відомих джерел, які ще не були введені в науковий обіг. У великій частині автор розглядає їх як джерела історико-літературні й відповідно прагне до поєднання науково-історичного й літературознавчого аналізу, що, слід сказати, має вже значну традицію в нашій науці.

Та разом з тим ця книга є справді монографією, бо її предметом не є джерела самі по собі в їхній сукупності, а західноєвропейська україніка XI-XVIII ст. як тривалий і складний процес зі своїми етапами й закономірностями, зі своїми особливостями перебігу. В ній джерела включені в континуум, представлені і як ланка або частка процесу, -більш того, саме в ньому і через нього розкривається їхній істотний зміст. При цьому увага приділяється не тільки об'єктивно-історичному змістові джерел, тобто відбиттю в них фактів історії України та реалій життя українського народу, а й змістові суб'єктивно-історичному, тобто рецепції й осмисленню цих фактів тим чи іншим автором, який представляє ментальність певної країни й епохи, певні ідейно-культурні моделі й течії. А це, зрештою, означає, що автор монографії пов'язує розвиток західноєвропейської україніки з рухом європейської думки й культури від Середньовіччя до Просвітництва і прагне його висвітлювати в такому контексті. В цьому теж полягає новизна даного дослідження.

СТИСЛІ ВИСНОВКИ

Майже тисячолітня історія західноєвропейської україніки поділяється на багато етапів і періодів, різних за змістом і характером, за превалюючими інтересами і тенденціями. Свій початок вона веде з ХІ-ХII ст., з часів Київської Русі, котра визначилася як передусім європейська держава, включена в контекст європейської історії, а її культура й література — як складова частина розмаїтої культури європейського середньовіччя. Активна участь Київської держави в політичному житті тогочасної Європи зумовила появу значного інтересу до Русі на Заході, який відбився і в літературних пам'ятках, зокрема в історичних хроніках та епічній поезії. Ці різнорідні пам'ятки засвідчують, що в свідомості європейців ХІ-ХII ст. вона існувала як етнополітичне утворення, включене в систему європейських реальностей і відносин. Відповідно західними хроністами й поетами вона сприймалася не як фантастичний край чудес, а на реалістичний лад, як знана географічно-політична реальність, як сильна держава з безпосереднім впливом на політичне життя континенту.

Можна сказати, що «очима Заходу» Русь ХІ-ХII ст. бачилася належною до ойкумени, звіданої частини земного простору, за межами якого все ніби тонуло в тумані, змішуючись і переплітаючись з фантастичним, трансцендентно-містичним, потойбічним, з незвіданими й загадковими світами. Разом з тим вона містилася на самому краю ойкумени, грань, що відділяла її від незвіданих і загадкових світів, була хисткою, рухливою, легкопрохідною для цих світів. Тому образ Київської Русі, який вимальовується в названих тогочасних пам'ятках, не відзначається виразністю, містить значний елемент фантастичного; але принципово важливим є те, що засновувався він на певних географічних та історичних знаннях, на досить розвинених, як на той час, контактах Київської Русі з Західною Європою.

В пізніші часи спадщина Київської Русі в усьому її обсязіналежала до важливих факторів ідеологічного й культурного життя українського народу, причому її дія поширювалася й на сферу його культурних і літературних взаємин з народами Європи. Стосується це й розвитку західноєвропейської україніки, особливо в ХVI-ХVIII ст. Матеріали, наведеш у відповідних розділах дослідження, дозволяють внести істотні корективи у схему ознайомлення Західної Європи з Київською Руссю, яка була вироблена російською офіційно-імперською історіографією і перенесена в радянську історичну науку. За цією схемою, зацікавлення Київською Руссю на Заході та пізнання її було цілком пов'язане зі зростаючим інтересом до Російської держави, яка виходить у XVI ст. на європейську арену й відіграє дедалі більшу роль у європейській політиці. Насправді ж у західних історико-літературних пам'ятках ХVI-ХVII ст., що містили описи східнослов'янського світу, екскурси в історію Київської Русі з'являлися переважно не в матеріалах про «Московію», а в матеріалах про «Русь», як за усталеною ономастичною традицією називалася в цих пам'ятках Україна. Причому в багатьох із них, від «Опису України» Боплана до «Анналів Малоросії» Шерера, незмінно наголошувався спадкоємний зв'язок України з Київською державою.

У ХV-ХVI ст. розвиток обізнаності Західної Європи з Україною був тісно пов'язаний з культурним рухом Відродження. Причому переважно з тим аспектом цього руху, який незаслужено залишається в тіні — з великими географічними відкриттями, бурхливим розширенням знань про «земний світ». Не слід забувати, що доба Відродження — це не тільки відкриття давніх манускриптів і освоєння античної культурної спадщини, а й відкриття нових світів та їх вивчення, не тільки Поджо Браччоліні, а й Христофор Колумб. У відповідності з сутністю ренесансно-гуманістичної ідеології це вивчення набувало своєрідного людинознавчо-етнографічного характеру. Стосується сказане й західноєвропейської україніки доби Відродження, в якій найчисленнішу групу пам'яток становлять географічно-етнографічні описи українських земель — Галичини, Волині, Поділля, Києва з Київщиною і Сіверщини. Особливо тій частиш пам'яток, які були написані «людьми практики», притаманні ренесансний раціоналізм і емпіризм, прагнення до точної і правдивої фіксації маловідомої країни та життя її народу. З другого боку, захоплення античністю й слабкість історичного мислення породжували у гуманістів Відродження прагнення і в пізнанні півдня Східної Європи спиратися на античні авторитети та джерела, використовувати античну ономастику тощо. Важливо зазначити, що в ренесансних історико-літературних пам'ятках відбувається поступове становлення сприйняття України як визначеної етноісторичної реальності: вона виступає в них під назвою Русі, яку автори пам'яток, починаючи з А. Контаріні, вирізняють у складі Польсько-Литовської держави і разом з тим не зливають її з Росією (Московією). В цих пам'ятках вперше з'являються екскурси в історію Київської Русі, які, зокрема, мали пояснювати витоки віросповідальної і національно-культурної виокремленості Русі (України) в Польсько-Литовській державі.

Важливі зрушення і зміни в розвитку західноєвропейської україніки відбулися наприкінці XVI — на початку ХVII ст., що було прямим наслідком виходу козацтва на історичну арену та його військово-політичної активності. В історії українсько-європейських літературних взаємин це перехідний період, коли завершується їхній ренесансний етап і розпочинається бароковий, якому притаманні інші характерні риси й провідні тенденції. На цьому етапі в західноєвропейській україніці утверджується інший тип історико-літературних пам'яток, де на перший план висувається суспільно-політична проблематика і в центрі уваги опиняється запекла боротьба козацтва проти турецько-татарської агресії і польсько-шляхетської експансії. Значні зміни відбуваються і в жанровому складі пам'яток: найширше серед них представлена документальна література в таких її різновидах, як щоденники, мемуари, листи, описи мандрівок та місій, реляції, трактати тощо. За нею йде історіографія, причому частина її пам'яток перебуває десь на грані між власне історичними працями й історичною прозою, де значну роль відіграє вимисел. Тема боротьби українських козаків з турецько-татарськими нападниками й польсько-шляхетською експансією з'являється також у художній літературі Заходу, в поетичних, драматичних і прозових творах.

Системне вивчення західноєвропейських історико-літературних пам'яток про Україну в діапазоні ХVI-ХVIII ст. дозволяє виявити, що десь із кінця XVI ст. ця різнорідна література набуває специфічного «козакоцентричного» характеру, який зберігається до кінця XVIII ст. Це не означає, що інші сфери життя українського народу не викликали інтересу в західних авторів, але в центрі їхньої уваги перебувало козацтво і його визвольні боріння, що тривали більше двох століть. Зрозуміло, що цей «козакоцентризм» не був випадковістю, а явищем цілком закономірним. Адже саме козацтво в ХVI-ХVIII ст. згуртувало український народ у його довготривалій боротьбі за визволення з-під іноземного гніту, незмінно виступало аванґардом у цій боротьбі, завдяки чому воно стало, кажучи словами М. С. Грушевського, «великою й впливовою суспільною верствою», «репрезентантом української народності par excellence».

Протягом століть неодноразово мінялися підходи й трактування українського козацтва і його оплоту - Запорозької Січі в західних джерелах, але всі вони незмінно вказують на його величезну роль у житті українського народу та його визвольній боротьбі. Переконливо показують ці джерела вирішальне значення козацтва, зокрема Запорозької Січі, у відсічі спустошливим татарсько-турецьким нападам і створенні умов для інтенсивної колонізації Придніпров'я в другій половині XVI й першій половині XVII ст. Поряд з тим західні джерела говорять і про всеєвропейське значення героїчної боротьби запорозького козацтва з турецько-татарською аґресією, особливо наприкінці XVI й першій третині XVII ст. Західні історико-літературні пам'ятки свідчать про те, що в той час Європа вбачала в запорозьких козаках національну військову силу України; «Запорозькі козаки, військо Русі» — так назвав Ж. Лабурер присвячений їм розділ у своєму трактаті про Польське королівство напередодні Визвольної війни середини XVII ст. Цей погляд на козацтво став загальним під час названої війни, яка викликала особливо голосний резонанс у Західній Європі й відбилася в найбільш численних пам'ятках. Однією з цінних рис західних джерел XVIII ст. є те, що в більшості своїй вони не тільки об'єктивно відтворювали наступ царизму на автономію України, а й багато уваги приділяли боротьбі козацтва за збереження національної державності.

Слід сказати в плані узагальнення про стимули й характер інтересу до України загалом і запорозького козацтва зокрема в Західній Європі ХVI-ХVIII ст. За поширеними стереотипними уявленнями, головними спонуками такого інтересу виступали: по-перше, своєрідність, екзотичність України й феномену козацтва, передусім Запорозької Січі, і, по-друге, високі військові якості того ж козацтва, його героїзм і наполегливість у нескінченних оборонних і визвольних війнах, що вражали Європу. Безперечно, ці «романтичні» мотиви присутні в тій зацікавленості, яку в XVI-XVIII ст. виявляли в Європі до «козацької України», але не вони були основними, тим більше визначальними. Комплексне вивчення тогочасних західних джерел приводить до висновку, що головними побудниками зацікавленості Україною служили на Заході реальні чи, точніше, практичні інтереси й потреби різних держав — політичні, соціальні, економічні, ідеологічні, конфесійні тощо.

Впадає у вічі те, що інтерес до України в Західній Європі різко зростає і набуває стабільності наприкінці XVI — на початку XVII ст., тобто в період, коли козацтво розгорнуло активну боротьбу як проти турецько-татарської агресії, так і проти польсько-шляхетської експансії. Але ж обидва ці аспекти його борінь були пов'язані з важливими проблемами й процесами суспільно-політичного життя Європи і мали значення для їх перебігу й вирішення, чим передусім і зумовлюється зростання інтересу до «народу, невтомного в боротьбі» (визначення А. Кроніа). Визвольна війна українського народу належить до найзначніших подій європейської історії середини XVII ст., вона поставила під знак питання політичну рівновагу на всьому континенті, і звідси висока хвиля зацікавленості «країною козаків», що піднялася в той час на Заході й не спадала майже до кінця століття. Зазначена закономірність у розвитку західноєвропейської україніки спостерігається і на подальших етапах її розвитку.

Отже, найбільший інтерес на Заході в ХVI-ХVIII ст. викликала бурхлива соціально-політична історія України, невтомна боротьба «країни козаків» за національне й соціальне визволення. Але поряд з тим у західних джерелах знаходить широке відображення мирне життя українського народу, його хліборобський життєвий уклад і заняття, йогопобут і звичаї. Ці джерела містять багатий етнографічний і соціологічний матеріал, який ще належною мірою не використаний нашою наукою. Пам'ятки західноєвропейської україніки багаті на реалії повсякденного життя різних верств народу, на те, що було «нормою» цього життя і проходило повз увагу вітчизняних авторів. Але якщо матеріальна культура українського народу знайшла в цих джерелах широке й докладне відображення, то його духовна культура посіла в них набагато скромніше місце. Починаючи з другої половини XVI ст., в західних джерелах проявляється зацікавлення пам'ятками давньоруської культури, зокрема архітектурою київських соборів і церков. З кінця XVII ст. починають зустрічатися захоплені відгуки про українські народні пісні й музику та спроби їх характеристики; більш стабільним стає цей інтерес в другій половині XVIII ст. В багатьох західних пам'ятках кінця XVII й XVIII ст. йдеться про «університет у Києві», тобто Києво-Могилянську академію, і зазначається її визначна роль у розвитку української культури й культури всього східнослов'янського реґіону.

Принципове значення має питання про ономастику України в західноєвропейських джерелах, особливо в межах XVI-XVIII ст. Як показано вище на матеріалі численних джерел, у той час на Заході за українськими землями в їх сукупності закріпилася назва «Русь», назва «Україна» десь із середини XVII ст. вживалася в локальному значенні як «козацька земля», і обізнані автори включали її складовою частиною до «Русі» як етноісторичного утворення. Слід зазначити, що це відповідало тій системі етноісторичних понять, яка існувала в самій Україні, де народ самоусвідомлювався як «народ руський», як «Русь», котра має свої глибинні етнокультурні й релігійно-політичні традиції, відмінні від традицій «латинської Польщі». Водночас і український народ в цілому, й козацтво зокрема аж ніяк не ототожнювали себе з «Московщиною» і «московськими людьми», хоч і вбачали в них одновірців.

Отже, в західних джерелах XVI-XVПI ст. Україна виступала під назвою «Русі», а народ називався «русами» або «рутенцями», включаючи й козаків, які викликали найбільшу зацікавленість. Деякі джерела фіксували й той факт, що «руси» і «московити» говорять різними мовами і називали ці мови відповідно «руською» і «московитською». Разом з тим, особливо у XVIII ст. і передусім у дипломатичних документах та політичній літературі. Російську державу все частіше починають називати «Росією». Оскільки в західних мовах відсутні історично диференційовані етноніми «Русь» і «Росія», то це породжувало плутанину, яка запанувала в Західній Європі і призвела, зрештою, до наслідків, неґативних для України. Якщо в західноєвропейській рецепції XVI-XVII і значною мірою XVIII ст. досить чітко розрізнялися «Русь» і «Московія», тобто Україна і Росія, то в пізніші часи на Заході про це забули, ідентифікувавши «Русь» і «Росію» з часів Київської Русі (чому найактивніше сприяли імперська політика й наука), і в цій ідентифікації була загублена Україна як етноісторична реальність. Точніше кажучи, в ХІХ-ХХ ст. ця ідентифікація була некритично прийнята Заходом від Російської імперії та її наступниці, радянської імперії, і, як слушно писав І. Лисяк-Рудницький, «нам ще довго доведеться проти цих закоренілих поглядів (чи пересудів) боротися» (597, с. 25). І, нарешті, слід узагальнено сказати про фактори й чинники, які зумовлювали характер і спрямованість рецепції України, життя та історії українського народу в аналізованій різнорідній літературі. Існуючі у нас дослідження на цю тему не вільні від тенденції перебільшувати роль і значення чинників «зовнішніх» щодо самих пам'яток, зокрема польсько-шляхетських і російсько-імперських впливів. Зрозуміла річ, їх не можна скидати з рахунку, але й не слід перебільшувати їхню роль. Здійснене дослідження приводить до висновку, що характер і спрямованість рецепції України, її життя та подій історії в західноєвропейських пам'ятках залежали передусім від «внутрішніх» чинників. Маємо на увазі не тільки плетиво державно-політичних, ідеологічних, конфесійних та інших інтересів і цілей, що визначали позицію авторів у інтерпретації конкретних явищ, процесів, ситуацій історичного життя українського народу. Ці інтерпретації пов'язані також із чинниками, що не лежать на поверхні, з рухом європейської думки й культури, зі зміною ідейних течій і культурно-історичних епох у самій Західній Європі, що в існуючій науковій літературі іґнорується або ж недооцінюється.

Зміст

ВІД АВТОРА

ВСТУП

1. Київська Русь і Західна Європа.

2. В ренесансній рецепції.

3. На переломі: кінець XVI — перша половина XVII ст.

4. В західних джерелах доби бароко.

5. В західних джерелах доби Просвітництва.

СТИСЛІ ВИСНОВКИ


8237663973156439.html
8237722807918951.html
    PR.RU™